![]() |
![]() |
![]() |
![]() |
![]() |
![]() |
![]() |
![]() |
![]() |
![]() |
![]() |
![]() |
![]() |
![]() |
![]() |
![]() |
![]() |
![]() |
![]() |
![]() |
![]() |
Телефон до вуха
притискаю...
Пробач, моя віртуальна дитино,
я тебе наче не знаю...
Сама слухай!
Тиша твого дзвінка
тисне,
Твої мовчазні слова,
змісту
не мають, моя мила вигадко...
Ти взагалі існуєшь?!
Або тільки снишся?
Дзвонишь моїй голові,
жваво, настирливо, бойко,
та кидаєшь
дах її слухавки в тишу
мого зойку...
Зрадниця!
Люба...
божевільна!
Слухать твоє мовчання
мій зміст й моя сила...
Дзвони, дитино...